Константинова Ілона. Вірші. Частина друга

Хризантеми

Хризантеми, хризантеми…

Квіти осені ясні.

Хризантеми, хризантеми…

Полюбились ви мені.

Хризантеми, хризантеми…

Всі веселки кольори.

Хризантеми, хризантеми…

Прикрашаєте двори.

Хризантеми, хризантеми…

Чом не квітнете весною?

Хризантеми, хризантеми…

Завжди будете зі мною.

Хризантеми, хризантеми…

Пелюстки вогнем горять.

Хризантеми, хризантеми…

І очей не відірвать.

Хризантеми, хризантеми…

Мої мрії і жалі.

Хризантеми, хризантеми…

Кращі квіти на землі.

Чернігів

Чернігів – місто над Десною.

Полісся серце, ти - мій дім.

Церкви, і вал, сади весною,

Навіки в серці ви моїм.

Люблю твій звичний вулиць гомін

І шепіт вітру, шелест трав,

Церковних дзвонів тихий стогін,

Ласкавий шум Десни заплав.

Красу твоїх парків тінистих,

На Болдиних горах  альтанку,

Печер загадки, небо чисте,

Спів соловейка на світанку.

Люблю тебе, славетне місто

На схилах вічної Десни,

Люблю мрійливий шелест листя,

Що опадає восени.

Чернігів – місто над Десною,

Полісся серце, ти - мій дім.

Алеї та сади весною,

Навіки в серці ви моїм.

Полин-чорнобиль

(на основі легенди)

Кінь у хащі летів невідомі,

А на ньому сидів Ростислав.

Полювати далеко від дому

Часто князь молодий полюбляв.

Кінь летів і летів навмання

У незнані древлянськії нетрі.

Заспокоював хлопець коня:

- Зупинись, бо зазнаємо смерті!

Скільки лет той тривав, як скінчився,

Як без тями на землю упав,

І де кінь той скажений подівся,

Пригадати не міг Ростислав.

Ледь розплющивши очі, помітив,

Що дівчина йому посміхалась,

І в руках своїх білих, тендітних

Вона келих зі срібла тримала.

Випий, князю,- дівчина сказала,

Келих повний йому подала.

Пий, поки ще холодним не стало

Цілюще чар-зілля, густе, як смола.

Князь зробив ковточок, здивувався дуже,

Знову повернулась його сила дужа.

І коли дівчині келих віддавав,

То зеленооку тихо запитав:

Хто ти, чарівнице? Звідки мене знаєш?

І яким чар-зіллям мене ти зціляєш?

Дівчина мовчала, потім усміхнулась

І до Ростислава з мовою звернулась:

- Бачиш цю рослину в тебе під ногами,

Що позбавить болю, приведе до тями?

Цей полин-чорнобиль в лісі в нас знаходять,

І назва містечка від нього походить.

Юна та віщунка в лісі проживала,

Напоєм з полину людей лікувала.

Про зеленооку скрізь, усюди знали,

Всі її, чаклунку, дуже поважали.   

Не любила мавка лісу покидати,

Лиш вночі ходила до людської хати.

Коси розпустила свої, як завжди,

Сукню одягнула, виткану з вод

- Ач, як світ змінився, -  вона дивувалась.

Пророцтва згадавши, враз затурбувалась:

Шкода, я не вічна, хоч ще довго жити.

Іще сонце сяє і радіють квіти.

Та скоро надійде у край цей біда,

І мертвою стане земля і вода.

І тоді мені уже тут не бути,

Бо всохне полин, народом забутий.

* * *

Не приходить мавка в чорнобильський край,

Сумує без неї і поле, і гай.

І немає в лісі вже того чар-зілля,

Де-не-де побачиш сухеє бадилля.

Чому ж та віщунка чорнобиль забрала?

Чому край той гарний нещастя спіткало?

І нащо від нього загинули люди?

Чому на тих землях життя вже не буде?

Десь там у безлюднім поліському краю

Осінній вітер у чорнобиль –полину питає:

Колись лікував ти, ріс в лісі, у полі,

А чому ж сьогодні став ти чорним болем?

Березень

Вже відгули останні заметілі,

Залишила наш край зима.

Лиш інколи сніжинки білі

Летять хвилину, другу – і нема.

По лісу ходить вітер, як примара.

Прокинувся старий ведмідь зі сну.

А он у небі білий кінь з-за хмари

Несе заквітчану дівчиноньку-весну.

Вона до нас від моря й океану

Вже шле уклін і радісний привіт.

І скоро квітень теплий знов настане,

Дерева вдягне у весняний цвіт.

Травень

Останній місяць милої весни!

Такий чудовий і такий яскравий.

Бере початок у червневі сни,

Квіткові двері в літо відкриває.

Стоять берези край села мрійливо,

На молодому листі дощик виграє.

Дуга веселки і найперша злива

У всій красі своїй нам постає.

Та незабаром прийде тепле літо,

Весна відійде в незабутні сни.

Але в душі залишу я навіки

Чарівні нотки милої весни.

***

В твоїх очах – промінчики весни,

Що ніжністю серденько зігрівають.

В твоїх очах – мої солодкі сни,

Та в них мені тебе не вистачає.

В твоїх очах я бачу образ свій,

Але, мабуть, мені лише здається.

А між твоїх густих і довгих вій

Тихенько сонця промінець крадеться.

В твоїх очах вогонь палкий горить

І полум”ям зеленим серце обпікає.

Я б так хотіла зупинить цю мить,

Бо лише раз в житті вона буває.

І вірить буду, що ще раз зустріну,

Тебе із тисячі людей впізнаю.

Бо без твоїх очей я просто гину.

Вони такі єдині, точно знаю…

Волошки

В житі жовтім, в чистім полі

Заховалися волошки.

Квітки щастя, квітки волі,

Їх у полі зовсім трошки.

 

Перепілка пролітала

Над зеленим житом.

Де пір”їнки її впали -

Виросли там квіти

 

Гарно в полі, гарно влітку,

Де жита й волошки.

Сині - сині тії квітки,

І їх в полі зовсім трошки.

Лебедина вірність

Надворі ніч, усе поснуло.

Лиш зорі мріють в небесах.

Щось над ставочком промайнуло,

Щось біле впало. Може, птах?

То лебідь білий помирає.

Кохану втратив назавжди

Я ж думала, що прилетів він

Сюди напитися води.

Загинула його дружина,

Коли з чужини повертались.

Ще море, потім Україна…

Так небагато залишалось!

Не уберіг свою єдину,

Вона десь в морі, мабуть спочиває

Він долетів до батьківщини,

Та милої не вистачає.

«Для кого буду тепер жити?

Кого тепер мені кохати?

Нема дружиноньки- лебідки.

Краще померти , ніж страждати!

Моя провина в її смерті,

Кара весь  час мене сумління !»

Він склав свої широкі крила

І впав край ставу, на каміння…

Крилятами вже не тріпоче,

А тільки дивиться у небо.

І помирати він не хоче,

Але заради неї треба.

І в життя останні хвилини

Із його темних прекрасних очей

Скотились дві світлі сльозини,

Світліші за сонячний день.

Бачу сонце в ранковій імлі

Бачу сонце в ранковій імлі,

Та чому ж воно мене не гріє?

Бо тепло віддало все землі

І чекає весну та радіє.

Бачу сонце, що сяє у небі,

Ожива після довгого сну.

Воно світить для мене, для тебе

Й прославляє казкову весну.

І поля, і луги, і ставочки,

І квітуча трава на землі,

І берези, і сосни, й бузочки

Бачать сонце в ранковій імлі.

І набравшися сили сповна,

Сонце гріє, квітують сади

І панує дівчина-весна,

І співають пташки, як завжди.

Бачу сонце, і серце радіє,

І царює весна на землі.

Мені душу і серце зігріє

Ясне сонце в ранковій імлі.

Я люблю тебе, краю мій рідний

Ти для мене - мов сонце у небі,

Ти для мене - мов спів солов’я.

Як до неньки, горнусь я до тебе,

Батьківщино кохана моя.

 

Я люблю тебе, краю мій рідний,

Твої ріки, ліси і сади,

Хмари білі на небі погіднім

І туману ранкового дим.

 

Я люблю твою весну казкову,

Що, мов квітка, цвіте у гаях,

Що приходить до нас знову й знову,

Рідний краю, святине моя.

 

Я щаслива, що є ти у мене,

Що я доня маленька твоя.

І співає мені соловейко:

- Я люблю тебе, земле моя…

Квітень

Уже і сонце яскравіше сяє ,

Морози сильні не турбують нас.

Качки, лелеки прилітають,

Прилинуть й солов’ї, як прийде час.

Вже на березах бруньки розпустились,

Травичка зеленіє у саду.

Похмурі думки в вирій відлетіли,

А я по вулиці щасливая іду.

Співають весело пташки у лісі,

Весняні нотки чую в голосах.

Вже горобці гніздуються у стрісі,

Яскраво сяє сонце в небесах.

Осінній дощ

Дощ в обличчя, в шибки – вітер.

Пізня осінь надворі.

Сонце ясно так не світить,

Відлетіли журавлі.

Лише вітер сиротою

Серед ночі вікна б’є,

А вже вранці блідий промінь

На склі битім виграє.

День осінній, чи ти чуєш

Мого серця глухий щем?

Якщо так, то озовися,

Сльози змий рясним дощем.