Вірш Учительські роздуми

Учительські роздуми

Вже мріє осінь першовереснево.

І кличе дзвоник у Країну Знань.

Ще ключ останній в небі не курличе,

Ще серце сповнене найкращих сподівань.

Давно в чеканні зошити, журнали.

Самотньо причаїлись на столі.

За партами з таким же нетерпінням

Горять очей допитливих вогні.

І хочеться той вогник не згасити,

Роздмухати, щоб в серці пломенів.

Найбільше щастя вчительське – у дітях.

Учитель той, хто душі запалив.

Шкільна стежина – звична, незрадлива.

Я з нею – в дощ, у стужу, заметіль.

Ми нерозлучні, коли я щаслива.

Удвох долаємо розчарування й біль.

Було всього: горіння, перемоги,

І відчай був, і біль гіркий поразки.

Бо доля вчителя – це терни й перелоги.

Не подолаєш, не спіткнувшися ні разу.

Вже дзвонить осінь першовереснево.

Пливуть по вулиці жоржини й чорнобривці.

Замріялись в букетах урочисті,

Пишаються святкові на лінійці.

Господарі їх – хлопчики й дівчатка,

Поважні юнаки і випускниці.

Гостинно школа двері відчиняє.

Їй спокій відтепер вже тільки сниться.

Мов карусель –багряне листя клена.

І серце сповнене найкращих сподівань.

Вже кличе осінь, поспішаю знову

На свято вчительське, в країну добру Знань.

Н. Арендар